Понад хмарами…

Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються. Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються. Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами. Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами. Ти знаєш, як я за тобою сумую. Я не знаходжу собі місця – Вибігаю з дому, цілу ніч мандрую Вулицями міста. Самотнього, як я, самотнього, як ти. Міста, що поєднало мене з тобою, Міста, що розлучило тебе зі мною. Я хотів би запитати – навіщо? Та замість відповіді тільки вітер свище... Десь там – у безлюдних провулках, Де лиш бродячі пси блукають, Шукаючи притулку, Шукаючи поживи. В них в очах давно нічого не жевріє, У них нема надії, їм залишається безбарвна безнадія. Їх нічого вже не гріє... Однак я знаю – на цих порожніх вулицях нічого не шукаю – Просто втікаю сам від себе. В своїй уяві знову йду до тебе, Тому що хочу поєднати дві розірвані частини Одного цілого – Ніжного та сильного, чорного та білого. Можливо, я смішний, Можливо, я занадто романтичний, Такий однаково знайомий та однаково незвичний. Все просто – у моїй душі горить багаття! Але я хочу помовчати... Тепер ти маєш щось казати, Катя! Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються. Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються. Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами. Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами. А незабаром вийде сонце – я йому зрадію! Тому що кожний новий день дає мені нову надію На те, що ти прийдеш, приїдеш, прилетиш... Та поки що не можу зрозуміти я – куди ж?... Куди мені себе подіти доти, Коли відчую на устах своїх солодкий дотик? Коли втоплюся в сяйві темно-карої безодні? Коли це буде? Завтра? Чи, можливо, вже сьогодні? Коли мене в свої обійми забереш ти – Мене всього, без залишку, без решти? Коли дозволиш запірнути в чорні хвилі, Своє тепло розлити у твоєму тілі?... А час іде... І скільки кроків ще мені зробити треба, Щоб ніч минула, зникла самота І я таки дійшов до тебе? Здогадуюсь, що там тобі без мене аж нічим не краще! Можливо, трошки легше... Можливо, значно важче... Ти потерпи... Я потерплю – Недовго вже чекати! Але я знову замовкаю... Тепер ти, Катя, маєш щось казати! Понад хмарами зорі парами розсипаються, розсипаються. Понад росами верби з лозами колихаються, колихаються. Місяць світиться – світло сиплеться діамантами, діамантами. Вітер дується, хлопці журяться за дівчатами, за дівчатами.